Коли минулої п’ятниці, 4 вересня 2026 року, детективи НАБУ та САП переступили поріг кабінетів на Різницькій, 13/15, вітчизняний медіапростір вибухнув передбачуваними сенсаціями. Гучна спецоперація. Безпрецедентний обшук у стінах Офісу Генерального прокурора. Суспільство жадібно ковтало ці новини, сприймаючи їх як грім серед яскравого неба.
Але грому передують блискавки, які багато хто волів не помічати.
Я уважно аналізую хронологію цього кафкіанського абсурду і бачу одну незаперечну істину: справжній, глибинний колапс прокурорської вертикалі стався набагато раніше за цей п’ятничний візит. Більше того, цей фінал був чітко спрогнозований і покладений на папір. За тиждень до того, як спецпризначенці зайшли до ОГПУ, а саме 26 серпня 2026 року, на стіл Президента України лягла безпрецедентна за своєю прямотою заява. Її автор — відомий правозахисник, голова правління МПО «Міжнародна Ліга захисту прав громадян України» Едуард Багіров. Документ отримав вхідну відмітку Департаменту з питань звернень громадян Офісу Президента під номером 18774.
Суть звернення Багірова була не у висловленні чергової «глибокої стурбованості». Це була категорична вимога: негайне звільнення Генерального прокурора України Руслана Кравченка.
Чому правозахисник пішов на такий радикальний крок? Я отримав доступ до залізобетонних матеріалів, на яких ґрунтується ця позиція, і вони шокують своєю системністю. Це не емоції. Це сухі судові ухвали, які керівництво прокуратури демонстративно перемелює на макулатуру.
За останні вісім місяців Багіров домігся винесення десяти судових рішень:
— Сім ухвал Печерського суду столиці.
— Дві — Шевченківського районного суду міста Києва.
— Ще одна ухвала — від Приморського районного суду міста Одеси.
В усіх цих випадках слідчі судді прямо, імперативно зобов’язали Офіс Генерального прокурора, а також керівництво Київської міської та Одеської обласної прокуратур внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Здавалося б, що може бути простішим за механічне виконання прямої норми закону? Але замість закону ми отримали феодальну вотчину.
Відомство, яке за своєю природою зобов’язане стояти на сторожі правопорядку, перетворилося на розсадник кричущого беззаконня. Йдеться про факти системного та умисного саботажу з боку вищих посадових осіб. Перший заступник Генпрокурора Марія Вдовиченко, очільники Київської та Одеської прокуратур, а також інші функціонери центрального апарату перетворили ігнорування суду на свій фірмовий управлінський стиль.
Вони власноруч топчуть статтю 129¹ Конституції України, яка гарантує обов’язковість виконання судових рішень. Вони дають зелене світло цинічному саботажу імперативної статті 214 КПК України. І, що найстрашніше, посадовці ОГПУ самі вчиняють відвертий кримінальний злочин, чітко кваліфікований статтею 382 Кримінального кодексу України (невиконання судового рішення).
У цьому контексті постає логічне питання щодо ролі Руслана Кравченка. Його професійні та управлінські якості виявилися абсолютно невідповідними масштабу, якого вимагає крісло Генерального прокурора. Він або втратив контроль над власним відомством, дозволивши підлеглим перетворити ОГПУ на закритий клуб із роздачі індульгенцій, або ж свідомо очолив цей правовий параліч. Кравченко тотально не виправдав очікувань українського суспільства.
Сьогодні, коли нація веде криваву війну за власне виживання, подальше перебування Кравченка на посаді — це пряма дискредитація всієї державної влади. Це цинічне знищення залишків довіри громадян до самої концепції справедливості.
П’ятничні події за участю НАБУ та САП лише поставили жирну крапку, остаточно підтвердивши правоту Едуарда Багірова. Час напівзаходів, кулуарних домовленостей та косметичних кадрових перестановок безповоротно вичерпано. Система потребує хірургічного втручання, і воно має розпочатися з негайної відставки керівництва ОГПУ.
Автор: журналіст Андрій Доманський
